Головне меню

Головна arrow Громадянське суспільство arrow консультації з громадськістю arrow Голокост: питання пам’яті та сумління

Голокост: питання пам’яті та сумління

Надрукувати Надіслати електронною поштою
23.09.2011
holocost.jpgГолокост: питання пам’яті та сумління

Українська та світова спільнота у вересні 2011 року відзначатиме трагічну 70-ту річницю початку подій у Бабиному Ярі, що є символом трагедії Голокосту та нацистських злочинів на українській землі, жертвами яких стали мільйони людей.

Голокост  

            Слово «голокост» походить з грецької мови (грец. Oλόκαυστον) і складається з двох частин: (holos), що означає «випалений», або «спалений повністю» та (kaustos) – «жертвоприношення». Спершу слово голокост мало релігійний підтекст, згодом вживалося впродовж сторіч на означення  катастроф та великого лиха, переважно пов'язаних з пожежами. Однак, однозначно – це події, пов’язані з великими людськими втратами, його використовували для позначення геноциду вірменів турками в 1909 році, під час опису великих пожеж в Міннесоті (США) у 1918 році. Уже в середині ХХ ст. слово «голокост» вживалося в пресі щодо хвилі терору проти єврейського населення Європи, розпочатого Адольфом Гітлером. У 50-х рр. ХХ ст. це слово стало загальновживаним по відношенню до політики винищення нацистами під час Другої Світової Війни євреїв та інших народів Європи. В такому сенсі сучасне слово «Голокост», на відміну від іншого його значення, пишеться з великої літери.

            Немає єдиної точки зору щодо періодизації Голокосту. Одні дослідники визначають період 1933-1945 рр., включаючи переслідування євреїв у Німеччині в перші роки нацизму, інші — 1941-1945 рр., тобто період їх тотального знищення.

Переслідування і масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни, систематичне переслідування і знищення європейських євреїв нацистською Німеччиною та колабораціоністами відбувалося з 1933 по 1945 рік. Під жертвами Голокосту часто розуміються й інші етнічні та соціальні групи, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих груп (цигани, геї, масони, безнадійно хворі). Тобто, у більш широкому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

            На відміну від інших трагедій людства, Голокост мав декілька характерних рис, які відрізняють його від голокостів інших сторіч. Під час нацистського Голокосту були знищені, досить часто планомірно, мільйони людей на великому географічному просторі. З цією метою будувались табори смерті в багатьох країнах Європи, де запроваджувалась система винищення людей.

             Для здійснення Голокосту використовувалися ефективні та нові на той час методи знищення людей. Так, вживалися нові види хімічних та механічних засобів вбивства людей, будувалися крематорії, використовувалися обчислювальні машини з перфокартами (носії інформації, виготовлені з тонкого картону, і призначені для використання системами автоматичної обробки даних) для контролю над кількістю знищених.

            Нацистський Голокост вирізняється своєю жорстокістю. Існують численні приклади використання полонених для медичних експериментів, тортур. Характерною рисою Голокосту є намагання підтримувати «чистоту раси», знищуючи представників усіх верств мирного населення, включаючи дітей.

  Трагедія у Бабиному Ярі Українська та світова спільнота у вересні 2011 року відзначатиме трагічну 70-ту річницю початку подій у Бабиному Ярі, що є символом трагедії Голокосту та нацистських злочинів на українській землі, жертвами яких стали мільйони людей.

  Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; переважно євреїв, українців та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941-го року тут розстріляли майже 34 тисячі євреїв. Усього за роки нацистської окупації Києва (1941-1943 рр.), за різними джерелами, було знищено близько 100000 осіб.

Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина з футболістів були співробітниками НКВД, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті». У 1941—1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, серед них і відома українська поетеса Олена Теліга разом із чоловіком.

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

У 1950 році було прийнято рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів для прокладення через яр транспортних шляхів і влаштування тут парку. Після перекриття яру земляною дамбою почалася закачка до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки, а пропускна спроможність дренажної системи була недостатньою для відведення надлишків води. 13 березня 1961 року дамба не витримала навантаження, і селевий потік висотою близько до 14 м ринув на Куренівку («Куренівська трагедія»). Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 чоловік, але насправді, за оцінками сучасних істориків, кількість загиблих сягала приблизно 1,5 тис.чол.

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. Для продовження робіт із заповнення яру було споруджено капітальну бетонну дамбу, прокладено новий потужний водогін для відводу води та вжито інших заходів безпеки. Частина пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад і використовувалася для засипки яру.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинишньої вул. Олени Теліги), влаштовано парк.

Однак пам'ять говорить про історичну правду і тому згодом у Бабиному ярі та поблизу нього було встановлено 25 пам'ятників, зокрема:

-         «Пам'ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному ярі», відкритий 2 липня 1976 року;

-         пам'ятник розстріляним євреям у вигляді менори, встановлений 29 вересня 1991 року, у 50-ту річницю першого масового розстрілу євреїв;

-         дерев'яний хрест у пам'ять про 621 розстріляного члена ОУН, встановлений 21 лютого 1992 року, у 50-ту річницю розстрілу Олени Теліги та її соратників;

-         хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 року архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам. Встановлений у 2000 році;

-         пам'ятник розстріляним у Бабиному ярі дітям. Відкритий 30 вересня 2001 року, біля виходу зі станции метро «Дорогожичі»;

-         камінь на місці, де передбачалося збудувати єврейський меморіальний центр. Закладений 29 вересня 2001 року, у 60-ту річницю першого масового розстрілу євреїв;

-         пам'ятник жертвам нацизму біля перетину вулиць Дорогожицької та Оранжерейної, з символічним зображенням концтабору та написами «Пам'ять заради майбутнього» і «Світові, знівеченому нацизмом». Апостроф у слові «Пам'ять» зроблено у вигляді латинської літери «u» («українці») зі штампом «Ost» («остарбайтери»). Встановлений у 2005 році;

-         пам'ятник жертвам Куренівської трагедії 1961 року, встановлений у березні 2006 року, у 45-ту річницю катастрофи;

-         три могильних насипи над урвищем з чорними металевими хрестами, встановленими невідомим автором. На одному з хрестів напис: «И на этом месте убивали людей в 1941. Господи упокой их души»;

-         пам'ятник підпільниці, Герою України Тані Маркус, встановлений у 2010 році на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги.

Україна стала першою державою на пострадянському просторі, яка включила теми "Голокост" та "Бабин Яр", як обов’язкові для вивчення у навчально-виховний процес.

 Гетто

            Тотальне знищення євреїв було офіційною доктриною рейху. У вермахті для її реалізації створювались спеціальні військові підрозділи «эйнзацгрупп», які мали відповідні інструкції, матеріально-технічні засоби, ідеологічну підготовку. Відповідно до директив Гітлера, на окупованих радянських територіях євреї розстрілювалися нарівні з партійними активістами і комісарами, партизанами та саботажниками. За роки фашистської окупації на Вінниччині розстріляно і закатовано 204781 мирних громадян, 45972 військовополонених, 64167 – примусово вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Дослідники підрахували, що з понад 200 тис. громадян Вінницької області, розстріляних і замордованих нацистами, майже половина були євреями. Зрозуміло, що масовий геноцид позначився, в першу чергу, на цивільному єврейському населенні: жінках, людях похилого віку, дітях, які залишилися на окупованих територіях.

            На території окупованої Вінниччини нацистами створювалися гетто для переселення  євреїв. Слово "гетто" (італ. «нова ливарня») походить від назви єврейського кварталу у Венеції, заснованого в 1516 році. Під час Другої світової війни гетто являли собою міські квартали (як правило, огороджені), куди гітлерівці зганяли єврейське населення, яке існувало там у жебрацьких умовах. Таким чином гетто призначалися для ізоляції євреїв.

            Великі єврейські могили жертв фашизму є у багатьох містах і селах області. Пам'ятники та пам’ятні знаки,  встановлені на них красномовно нагадують про біль втрат.

             Наведемо лише деякі факти, що ілюструють жахіття голокосту періоду Другої Світової війни на території краю. 

            22 липня 1941 року Калинівку окупували німецько-фашистські війська. В центрі селища, на вулиці Дзержинського, гітлерівці влаштували гетто. Під загрозою розстрілу заборонялося виходити за його межі, на роботу людей виганяли під конвоєм. Всіх, хто хворів, знесилювався і не тримався на ногах, щоранку підбирав спеціальний фургон та вивозив на розстріл в лощину між Калинівкою і Павлівкою. В ніч на 30 червня 1942 року фашисти розстріляли понад 700 євреїв.

За офіційними даними під час окупації більше 200 тис. мирних жителів розстріляно та замучено в концтаборах, тюрмах та гетто. Так 19 вересня 1941 року гітлерівці провели масову облаву на жителів м. Вінниця. Всіх схоплених (близько 10 тис.) було розстріляно у Пятничанському лісі. Друга облава, яка закінчилась розстрілом 15 тис. громадян, була здійснена 16 квітня 1942 року. Тримаючи курс на масове фізичне винищення людей німецько-фашистські загарбники створили цілу мережу в’язниць і таборів для військовополонених, які являли собою справжні «фабрики смерті». За офіційними даними в 21-му населеному пункті області були створені табори для військовополонених (концтабори). У них знищено майже 46 тис. військовополонених. Особливо великі табори існували у Вінниці, Жмеринці, Гнівані, Літині. Так у м. Вінниця розміщувалися два табори,  один знаходився на східній околиці міста в районі 2-го військового містечка, належав до серії «шталаг» – табір для військово-полонених. Другий концтабір розміщувався на території 1-го військового містечка по вул. Червоноармійській, його серія – «офлаг» (офіцерський), філіали цього концтабору були в с. Гнівань Тиврівського району і в м. Немирів. Військовополонені цих таборів брали участь у будівництві ставки Гітлера «Вервольф».

На Вінниччині окупанти створили для євреїв 125 гетто, 6 таборів примусової праці, 1 трудовий табір і 1 тюрму. В’язнями гетто були як десятки тисяч місцевих євреїв, так і насильно пригнані з Бессарабії та Буковини. В гетто утримувалися представники й інших національностей, в основному ті, котрі перебували в змішаних шлюбах. Німецькі окупанти, здійснюючи теорію «остаточного вирішення єврейського питання», практично винищили всіх в’язнів гетто і трудових таборів на окупованій території. Впродовж серпня – вересня  у Вінниці було розстріляно більше 10 тис. євреїв. У квітні 1942 року німецька влада кардинально «вирішила» єврейську проблему: з 5 779 осіб єврейського походження, які проживали на той час у Вінниці (із них: 1 445 чоловіків, 2 874 — жінок і 1460 — дітей), на 1 травня залишилось лише 800 робітників-спеціалістів. Решта безжально знищені за винятком небагатьох, яких врятували місцеві жителі, або які втекли на румунську територію. Так, керівник групи «Ост», кримінальний радник Шмідт, у короткому повідомленні про свою діяльність 10 січня 1942 року писав: «В селі Стрижавка проживало 227 євреїв, вони становили велику небезпеку для «спору­ди» (ставки «Вервольф)», а оскільки вивезти їх з цього району неможливо, то 10 січня їх усіх було розстріляно». Закінчується це повідомлення такими словами: «11.01.1942 року ще 12 євреїв в охоронній зоні арештовані. Вони були вислані в шталаг м. Вінниця і там 12.01.1942 року розстріляні. Охоронна зона в результаті цієї акції стала вільною від євреїв».

Із спогадів ув’язненої Жмеринського гетто Земельштерн-Гриншпун Беті: "17 липня 1941 року жителів Жмеринки розбудив гуркіт мотоциклів. До міста увірвалися німці. Через тиждень в Жмеринці було створено гетто. Туди зігнали не тільки євреїв міста, а й пригнаних євреїв з Бессарабії та Буковини. Життя в гетто з кожним днем ​​ставало безнадійним. П'яні німці вривалися в єврейські будинки, грабували, ґвалтували, вбивали. Голод гнав людей за продуктами. Виходити за межі гетто заборонялося. Один чоловік з багатодітної сім'ї намагався дістати продукти і вийшов за межі гетто. Підійшов до нього офіцер і впритул застрелив його. Щоранку під конвоєм нас відправляли на роботи.  У Браїлові, у восьми кілометрах від нашого міста, фашисти створили табір, де містилися приречені на смерть євреї. Їх використовували на каторжних роботах. Кволих людей пристрілювали на місці. Трупи завалювали камінням. Деяким в'язням вдалося бігти до Жмеринки. Вони ховалися в гетто. До 1943 року  їх зібралося близько 275 осіб. Німці дізналися  про це та повернули їх до табору. Там, над викопаною ямою, всіх їх розстріляли. Тільки трьом, вночі, вдалося вибратися з ями і врятуватися. 20 березня радянські війська звільнили Жмеринку. Я витримала це випробування. Все це було. І я тому свідок!"

            На початку вересня 1941 року південь Вінниччини було передано під румунський контроль. Територія одержала назву – Трансністрія.  До цього часу тут панували німецькі військові, які здійснювали акції масового знищення як місцевих, так і депортованих євреїв. Наприкінці липня 1941 року до Могилева-Подільського прибуло 25 тис. євреїв з Бессарабії. 4 тис. чол. були відразу розстріляні німцями, а інші в жахливих умовах поневірялися  околицями Могилева-Подільського. 17 серпня уряд Румунії дав згоду прийняти їх у Бессарабії. Під час переправи через Дністер багатьох євреїв застрелили або втопили в річці нацистсько-фашистські солдати. Напередодні звільнення в одному з найбільших гетто Трансністрії, у Могилеві-Подільському, проживало близько 19 тис. євреїв, у гетто Бершаді 11 березня 1944 року було звільнено 11 129 євреїв.

            Страшних епізодів масових убивств євреїв, жахливих фактів із життя в гетто є досить багато. Україна, а особливо її Правобережна частина, серед усіх республік колишнього СРСР зазнала найбільших втрат. Небаченими були людські жертви та матеріальні збитки.

            Як не оцінена трагедія України, так само належно не оцінена і катастрофа українського єврейства, яке, за вироком німецького нацизму на чолі з Адольфом Гітлером, мало бути повністю і негайно знищене. Знищення цілого народу не можна виправдати рішенням однієї чи декількох диктаторських систем. Терор проти єврейства став основою національної політики гітлерівської Німеччини, центром усього державно-політичного, суспільного механізму.

            Це була найстрашніша катастрофа за час єврейського існування, коли здійснювалось тотальне винищення єврейського народу. Багато українських сімей, ризикуючи життям, рятували від фашистської розправи приречених, передавали продовольство і одяг до гетто, надавали притулок євреям. Недаремно нині серед тих, хто рятував євреїв під час війни, чи не найбільше саме українців удостоєно почесної єврейської відзнаки "Праведник народів світу".

            На сучасному етапі розвитку світового суспільства одним з пріоритетних завдань є потреба гуманістичного ровитку світового суспільства, в тому числі усвідомлення усіх жахіть проявів голокосту.  

 
< Попередня ПРОЕКТ РАЙОННОЇ ПРОГРАМИ вдосконалення системи соціального захисту населення   Протокол громадських слухань в Ярузькій територіальній громадіНаступна >